Хата завжди була центром селянської садиби. Остання займала земельну ділянку, на якій у певному порядку розміщували, крім житла, ще й господарські будівлі із загородами, сад, город. Будівлі, хоч і мали основні функції, проте їх використовували й за іншим призначенням. Часто в хаті не тільки спали та їли, а й тримали взимку молодняк худоби, пряли і виконували багато різних робіт. Водночас селяни влітку, а іноді й узимку, спали не тільки в хаті, а й у коморі, клуні, сінях, тобто як житло використовували господарські приміщення. Від характеру виробничої діяльності членів селянської родини залежали розміри, кількість господарських будівель.

Давні хліборобські традиції українського селянства знайшли своє відображення в різних сферах життя народу, його матеріальній і духовній культурі. Важливе місце в пізнанні цих традицій займає народна архітектурна спадщина й передусім будівлі, безпосередньо пов’язані з хліборобською справою, – клуні, комори, млини та ін. Зміни в системі господарювання на селі сприяли практично цілковитому зникненню традиційних хліборобських будівель. Тільки поодинокі об’єкти уціліли в системі сучасної сільської забудови. Тому надзвичайно важливо зібрати і зберегти для історії інформацію про ці реліктові типи споруд, що увічнюють працю хлібороба.

У своїх працях дослідник Т. Косміна поділяє всі господарські будівлі на групи за їх функцією – будівлі для зберігання продуктів землеробства: клуня (стодола), комора (шпіхлір), коші (кошниці), льох (погріб, катрага, катрана); будівлі для худоби: хлів, хлівець, стайня, обора (гобора), саж (бурдей), курник; будівлі для схову сільськогосподарського інвентарю: повідка, шопа, возовня, піддашшя; інші будівлі двору: літні кухні, бані, сушні тощо; малі архітектурні форми: вулики, кролятники, криниці, огорожі.

З хліборобськими традиціями українського селянина пов’язане передусім будівництво в системі традиційного двору такої споруди, як клуня. Цю значних розмірів будівлю використовували для зберігання необмолоченого хліба, просушки снопів та їх обмолоту. У клуні залишалася солома й полова після обмолоту, тут зберігали ціпи, граблі, вила, лопатки й решета для віяння зерна, інші знаряддя. Клуня – необхідний елемент землеробського господарства. Кількість таких споруд та їхні розміри залежали від майнового стану селянина. Траплялися випадки, коли заможні селяни мали по дві клуні: для хліба та сіна. Безземельні й малоземельні селяни складали снопи необмолоченими у стіжки, зберігаючи їх так до весни. за гарної погоди, звільнивши у дворі місце від снігу, їх обмолочували.

Стіни в клунях будували каркасні з дерев’яним та глиняним заповненням. Часто для них використовували лозу, очерет та солому, обмазували з обох боків глиною, залишаючи отвори для вентиляції. Дах підтримувався стінами. Хоча траплялися випадки, коли дах двосхилої конструкції спирався на сохи, такий варіант був поширений до 20–30-х років ХХ ст. 8 До першої половини ХХ ст. клуні будували окремо від інших господарських споруд, щоб уникнути загоряння під час пожежі. Це було можливо за наявності великої ділянки землі під будівництво. Обезземелення селян, яке особливо посилилося на початку ХХ ст., призвело до зменшення розмірів усіх господарських будівель у середняцьких та бідняцьких господарствах і змусило об’єднувати під спільним дахом споруди, заощаджуючи ґрунт садиби.

Важливою господарською спорудою була і залишається комора. Її призначення – зберігання намолоченого зерна, борошна, продуктів харчування, одягу та інших речей, що мали велике значення для селянина. За її вмістом оцінювали, наскільки заможною є родина. Комору намагалися будувати поблизу житлових приміщень, у центрі садиби. Стіни зводили каркасні з глиняним наповненням. Для каркаса використовували найміцніші породи дерев (дуб, акація). Стіни робили товстими та міцними. Дах у коморі був дво- або чотирисхилої конструкції. Комора мала стелю та горище. У ХХ ст. почали будувати комори, об’єднані спільним дахом з іншими господарськими спорудами. Підлогу в коморі намагалися робити вищою від рівня землі, з метою захисту всього, що в ній зберігалося, від вологи та шкідників. Комори могли розміщуватися і в житлових будівлях, що було зручно для використання в холодну пору року та для захисту від злодіїв. Для зберігання кукурудзи в качанах використовували кошниці.

Обов’язковою господарською спорудою був погріб (льох), який викопували на глибину до 3 м–4 м на подвір’ї. Траплялися випадки, коли льохи розміщували під коморою, літньою кухнею, рідше – під хатою. Коли льох стояв окремо, то над ним споруджували двосхилу покрівлю. Він був призначений для зберігання картоплі, моркви, буряків, інших овочів та фруктів, для солінь. Одним із різновидів льоху була яма, в якій здебільшого зберігали буряки, картоплю та інші овочі, якими годували худобу. Для утримання худоби (корів) будували хлів. Зазвичай його розміщували у дворі. Його розмір залежав насамперед від чисельності худоби. Коней тримали в стайні. Біля них могли прибудовувати обори, де худоба та коні вільно рухалися без прив’язування. Для утримування свиней будували кучу. Згодом, у другій половині ХХ ст., до неї прибудовували обору, що дало змогу краще доглядати свиней теплої пори року. Курник влаштовували для утримування свійської птиці. Це була звичайна господарська будівля із стінами, плетеними з лози та обмащеними глиною. З лози робили спеціальні «підра» у формі драбини та вимощували із сіна чи соломи гнізда. Для овець і кіз будували кошару або ж їх утримували біля великої рогатої худоби. Влітку вони перебували в спеціально збудованих огорожах – оборах. Усі ці будівлі для утримання худоби ще могли називати «хлівом».

Існували також будівлі для зберігання сільськогосподарського інвентарю – возовня, повітка, шопа. У возовнях зберігали віз, сани, брички. Для зберігання упряжі та іншого сільськогосподарського знаряддя використовували повітку. Шопа була пристосована для зберігання плуга, борін, кіс, сокир, лопат, грабель тощо яким працювали біля землі. Це були накриття з одно- чи двосхилою конструкцією даху. Часто ці споруди мали лише дві або три стіни.

До групи, умовно нами названої як мала архітектурна форма, належать вулики, кроляники, криниці та огорожі. Бджільництво – один із найдавніших промислів, що побутував серед українців. Воно постійно розвивалося, змінювалися умови та знаряддя праці, форми вуликів. У ХІХ ст. були поширені круглі вулики з дерев’яних колод. Їх ще називали дуплянками, бо виготовляли з деревини, що мала дупло. А вже у 20-х роках ХХ ст. у заможних селян з’являються вулики з каркасною конструкцією стін та дво- чи односхилим дахом, квадратної або прямокутної форми. Такими рамковими вуликами користуються і сьогодні.

У другій половині ХХ ст. активно почали розводити кролів. Для них виготовляли дерев’яні клітки прямокутної форми з односхилим дашком. Траплялися випадки, коли тварин тримали у звичайних ямах. Такий спосіб розведення був більш продуктивним, однак не набув поширення. Перед початком забудови господар обов’язково дізнавався, чи глибоко на обраній місцевості залягає вода. Криницю намагалися копати біля свого двору. Історія виникнення криниць і колодязів сягає прадавніх часів, коли людина мусила боротися за своє існування. Вона селилася там, де була вода та їжа для худоби, також мандрувала від річки до річки, від джерела до джерела. Коли почали копати колодязі, зникла й мотивація до мандрівок: адже можна було надовго зупинитися на одному місці. Отже, можна вважати, що криниця й колодязь певною мірою сприяли переходу до осідлої культури.

Існує кілька способів піднімання води з криниці, залежно від її глибини. Для великих глибин використовували коловорот, встановлений на двох стовпах над криницею. Такий спосіб і сьогодні є найпоширенішим у цьому населеному пункті. Інший, менш поширений, – називався «журавель». Він складався із стовпа, завершеного вилами, поміж якими вкладали довгу жердину. На одному кінці цієї жердини прикріплювали гачок або ланцюг для відра, а на іншому – тягар для противаги. Для витягування води також використовували звичайну ключку (жердина з гачком на одному кінці), на яку чіпляли відро та опускали в криницю. Такий спосіб годився для криниць, розміщених у низовині, де рівень води близько поверхні землі. До 70-х років ХХ ст. кількість криниць була незначною – на одній вулиці не більше десятка. На сьогоднішній день майже в кожному дворі є криниця.